Конституцією України встановлено "Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці...", Ст. 43, частина четверта. На виконання конституційних прав громадян в Україні розроблено відповідне законодавство.
(Основні положення) 1. Загальні положення Конституцією України встановлено "Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці...", Ст. 43, частина четверта. На виконання конституційних прав громадян в Україні розроблено відповідне законодавство. Процес формування законодавства України про охорону праці було започатковано 14 жовтня 1992 року, з прийняттям Верховною Радою України Закону України "Про охорону праці" (введено в дію з дня його опублікування − 24 листопада 1992 року). Суттєві зміни, що сталися з того часу в суспільно-економічних відносинах в Україні та з визначення курсу на інтеграцію з Європейським Союзом, обумовили необхідність вдосконалення правового забезпечення охорони праці, яке б відповідало новим суспільно-економічним відносинам та враховувало норми Європейського законодавства, які прийнятні для України. З метою вдосконалення механізму реалізації конституційних прав громадян на належні, безпечні і здорові умови праці, посилення профілактичної роботи щодо збереження життя і здоров'я працівників під час їх трудової діяльності Верховна Рада України 21 листопада 2002 року приймає Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про охорону праці" (введено в дію з дня його опублікування - 17 грудня 2002 року). (Далі - Закон). Цей Закон є суттєвим удосконаленням Закону України "Про охорону праці", прийнятого 14 жовтня 1992 року. Закон, як викладено у преамбулі, "визначає основні положення щодо реалізації конституційного права працівників на охорону їх життя і здоров'я у процесі трудової діяльності на належні, безпечні і здорові умови праці, регулює за участю відповідних органів державної влади відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні".
2 Закон статтею 3 визначає, що законодавство про охорону праці складається з цього Закону, Кодексу законів про працю України, Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів. Опрацьовані і затверджені нормативно-правові акти (Див. Державний реєстр міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці) відповідно до конкретних статей зазначених законів забезпечують можливість практичної реалізації їх вимог. Все це разом створює міцний правовий фундамент на шляху вирішення завдань щодо підвищення рівня безпеки і умов праці у суспільному виробництві та забезпечення належного захисту прав і соціальних інтересів працівників, визначає принципи державної політики у цій важливій сфері соціально-трудових відносин, механізм її реалізації за умов впровадження ринкової економіки та перебудови суспільства. Разом з тим слід зауважити, що повний перелік нормативно-правових актів, які сьогодні регулюють вирішення проблем безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, є значно ширшим і включає, поряд із вищезгаданими цільовими нормативно-правовими актами про охорону праці, велику кількість законів та підзаконних документів, які теж безпосередньо стосуються зазначених проблем, або тісно взаємопов'язані з ними, мають значні сектори або суттєві крапки перетину із законодавством про охорону праці. Зокрема, до них належать: - Закон України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення"; - Закон України "Про пожежну безпеку"; - Закон України "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку".
3 2. Основні принципи державної політики в галузі охорони праці, забезпечення належного захисту соціальних прав та інтересів працівників З прийняттям Закону підтверджено і в подальшому основний принцип державної політики в галузі охорони праці, а саме - пріоритету життя і здоров'я працівників у процесі трудової діяльності. Положення статті 4 Закону, що проголошує цей принцип, реалізується у наступних статтях Закону, які містять конкретні вимоги, що спрямовані на реалізацію цього принципу у житті. Розділ II Закону, зокрема, безпосередньо присвячено забезпеченню гарантій прав працівників на охорону праці. До нього включено ряд положень, що встановлюють порядок відшкодування шкоди у разі ушкодження здоров'я працівників або у разі їх смерті (стаття 9). Статтями Закону 5, 6, 13, 21 та рядом інших передбачено, що роботодавець, дбаючи про збереження життя і здоров'я найманих ним працівників, повинен створити в кожному структурному підрозділі і на робочому місці умови праці та санітарно-побутові умови відповідно до нормативних вимог, подбати про безпеку технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування, інших засобів виробництва, будівель і споруд, забезпечити наявність і справний стан засобів колективного та індивідуального захисту працюючих тощо. Виходячи з інтересів працівника, законодавство регламентує цілий комплекс соціально спрямованих вимог та профілактичних заходів, що повинні виконуватися роботодавцем протягом всього періоду трудових відносин з найманим працівником. Зокрема, статтею 5 Закону передбачено, що при укладенні трудового договору він зобов'язаний проінформувати працівника (під розписку) про умови праці на підприємстві, концентруючи особливу увагу на небезпечних і шкідливих виробничих факторах, які мають місце безпосередньо на його робочому місці, на можливих негативних наслідках їх впливу на здоров'я працівника, а також роз'яснити працівникові його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства та 4 прийнятих на підприємстві двосторонніх зобов'язань згідно з колективним договором. Працівникові надано право відмовитись від дорученої роботи, якщо створилася небезпечна для його життя чи здоров'я виробнича ситуація, або навіть розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує вимог законодавства чи колективного договору з питань охорони праці (стаття 6). При цьому за працівником закріплюються відповідні соціально-економічні гарантії, а саме: на збереження його середнього заробітку (у першому випадку) і на вихідну допомогу у розмірі не менше тримісячного заробітку (у другому випадку). Якщо умови праці найманих працівників є важкими і шкідливими для здоров'я, вони повинні у встановленому порядку забезпечуватися безплатно лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінним йому харчовими продуктами, газованою солоною водою тощо. Для них законодавством передбачено низку інших пільг і компенсацій (зокрема, право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочену тривалість робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці у підвищеному розмірі та ін.). Згідно з вимогами статті 8 Закону та Положенням про порядок забезпечення працівників спеціальним одягом, спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального захисту працівники мають також забезпечуватися цими засобами, які є власністю роботодавця і не зараховуються до доходу працівника, що підлягає оподаткуванню. Зазначимо, що Законом роботодавцю надано право встановлювати згідно з колективним договором (угодою, трудовим договором) будь-які додаткові пільги і компенсації, не передбачені чинним законодавством, для відповідних працівників, де це обумовлено конкретною виробничою ситуацією (стаття 7). Законом також передбачено, що час перебування на інвалідності у зв'язку з нещасним випадком на виробництві і професійним захворюванням тепер зараховується до загального та пільгового пенсійного стажу відповідного 5 працівника (стаття 9); що обов'язком роботодавця є працевлаштування потерпілого згідно з медичними рекомендаціями, забезпечення його перепідготовки, навчання, встановлення інваліду пільгових режимів роботи тощо. І цей перелік прикладів реально діючих правових норм Закону України "Про охорону праці" щодо забезпечення пріоритетності життя, здоров'я працівника та його соціальних інтересів, можна було б продовжити. Враховуючи необхідність заміни недосконалої системи прямого відшкодування шкоди потерпілому безпосередньо власником та маючи за мету досягти подальшого посилення соціального захисту працівників, Верховна Рада України приймає 23.09.99 Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності". Завданнями страхування від нещасних випадків є: - проведення профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів,запобігання травмування та зумовленої умовами праці захворюваності застрахованих; - сприяння створенню умов для відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків; - відшкодування матеріальної та моральної шкоди застрахованим і членам їх сімей. Із введенням цього Закону в дію з 1 квітня 2001 року підвищено надійність соціального захисту працівників, які потерпіли на виробництві. Запроваджено реальну своєчасність соціальних виплат. В тому числі - сплату потерпілим (або членам їх сім'ї) одноразової допомоги. Під особливий захист Закону взято інтереси осіб, які постраждали внаслідок нещасних випадків на виробництві (профзахворювань) з тяжкими або смертельними наслідками. Так, у разі смерті потерпілого його сім'я має право на одержання одноразової допомоги у розмірі не менше п'ятирічного заробітку працівника і крім того ще не менше річного заробітку на кожного утриманця потерпілого, в тому числі на його дитину, яка народилася протягом не більш як 6 десятимісячного строку після його смерті. У разі стійкої втрати працездатності одноразова допомога потерпілому повинна складати не менше суми, визначеної з розрахунку середньомісячного заробітку потерпілого за кожен процент втрати ним професійної працездатності, але не вище чотирикратного розміру граничної суми заробітної плати, з якої справляються внески до Фонду Фондом провадиться також відшкодування моральної шкоди за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому. Розміри відшкодування шкоди та одноразової допомоги оподаткуванню не підлягають і вони повинні своєчасно переглядатися (до речі, тільки у бік збільшення) у разі зміни вартості життя (Розділ 18, Стаття 34, Закону). Усі вищезазначені та інші питання більш деталізовані у відповідних нормативно-правових актах. 3. Організація охорони праці Важливою передумовою належної організації роботи з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища є створення на всіх рівнях управління виробництвом відповідних служб охорони праці та їх укомплектування кваліфікованими спеціалістами. Не випадково низка норм чинного законодавства спрямована на підтвердження вагомої ролі і статусу цих служб в системі управління охороною праці. Зокрема, статті 33, 34, 35 Закону про повноваження органів державного управління охороною праці вимагають створення служб охорони праці в міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади, місцевих державних адміністраціях, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях підприємств для забезпечення координації і вдосконалення усієї роботи у даному напрямку. З переходом до ринкової економіки, появою різних форм власності, система жорсткого адміністрування, яка працювала раніше, виявила свої слабкі сторони. Законом передбачено суттєво змінити ставлення до організації управління охороною праці на всіх рівнях: виробничому, регіональному, галузевому, державному. 7 Особливо слід підкреслити кардинальні зміни, що відбулися у даному питанні на регіональному і місцевому рівнях після введення в дію Закону. Зараз в Уряді Автономної Республіки Крим, усіх обласних, Київській та Севастопільскій міських, більшості районних державних адміністраціях створені служби охорони праці, які предметно займаються питаннями розроблення і організації виконання регіональної програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, беруть участь у розслідуванні групових та смертельних нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на підприємствах в установах і організаціях відповідного регіону, надають їм допомогу організаційно-методичного характеру та контролюють додержання вимог нормативно-правових актів про охорону праці, насамперед на малих підприємствах, у фірмах, фермерських господарствах та інших суб'єктах господарювання, що зареєстровані місцевими органами влади і не мають відомчого підпорядкування. Безпосередньо у Законі детально регламентується порядок створення служб охорони праці на виробничому рівні, оскільки саме на підприємстві знаходиться центр ваги в організації роботи щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці. Зокрема, положення статті 15 вимагають, щоб кожний роботодавець створив службу охорони праці, якщо на підприємстві працює 50 і більше осіб. На підприємствах з меншою кількістю працюючих функції служби охорони праці можуть виконувати в порядку сумісництва особи, які пройшли підготовку і мають відповідні знання з цих питань. Закон суттєво підвищив статус працівників служби охорони праці. Якщо раніше ця служба, як правило, була у віданні головного інженера (тобто технічного керівника) підприємства, то після введення в дію Закону її підпорядковано першому керівникові підприємства, установи, організації та прирівняно до основних виробничо-технічних служб. На практиці це означає, що роботодавець повинен забезпечити додержання у штатному розкладі підприємства відповідних співвідношень як за назвою посад керівних
8 працівників і спеціалістів основних виробничо-технічних служб (включаючи й службу охорони праці), так і за розмірами їх заробітної плати. Зазначимо, що Закон не допускає за будь-яких обставин ліквідації служби охорони праці, крім випадку ліквідації підприємства, де вона створена. Дуже важливим є той факт, що безпосередньо нормами Закону за спеціалістами служб охорони праці закріплено низку суттєвих прав і повноважень, насамперед прав видавати обов'язкові для виконання приписи (що можуть бути скасовані лише керівником підприємства); зупиняти роботу небезпечних виробництв, дільниць, машин, механізмів і устаткування; вимагати відсторонення від роботи осіб, які порушують вимоги нормативних актів про охорону праці або не пройшли медичного огляду, навчання, інструктажу, перевірки знань з охорони праці і не мають допуску до відповідних робіт; одержувати від керівників підрозділів необхідні відомості, матеріали та інформацію; вносити керівникові підприємства подання про притягнення до відповідальності посадових осіб і працівників за допущені порушення законодавства про охорону праці. Отже спеціалісти служб охорони праці фактично можуть користуватися більшістю прав, які мають державні інспектори (за винятком накладення адміністративних стягнень). Такий підхід дає змогу цим службам діяти достатньо ефективно і рішуче втручатися у виправлення становища, якщо наявні порушення створюють реальну загрозу життю або здоров'ю працівників. Ряд статей Закону і відповідних їм нормативно-правових актів відводять спеціалістам служби охорони праці ключову роль у реалізації конкретних важливих завдань. Так, у випадку травмування працівника вони очолюють комісію з розслідування нещасного випадку на виробництві, яка створюється власником згідно з вимогами статті 22 Закону та "Порядку розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві" (Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 р. № 1112). Вони також зобов'язані за участю представника профспілки або уповноваженої працівниками особи з питань охорони праці 9 провести необхідне обстеження, дати об'єктивну оцінку та підтвердити (або ні) факт наявності виробничої ситуації, небезпечної для життя чи здоров'я працівника або людей, які його оточують, у випадку відмови працівника від дорученої роботи з цих причин (стаття 6) тощо. Порядок організації служб охорони праці на різних рівнях, рекомендації щодо їх структури, чисельності, профілю фахівців, кваліфікаційні вимоги, а також більш детальні повноваження і обов'язки спеціалістів цих служб з урахуванням особливостей роботи в структурах галузевого і регіонального управління викладено у відповідних постановах Кабінету Міністрів України, а на виробничому рівні у Типовому положенні про службу охорони праці, затвердженому Держнаглядохоронпраці України згідно з частиною першою статті 15 Закону. 4. Нормативно-правове забезпечення охорони праці У чинному законодавстві велику увагу приділено формуванню в Україні власної нормативної бази з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, яка відповідала б реаліям сьогодення, ринковим перетворенням, сучасному розвитку науки, техніки і технологій, необхідності забезпечення єдиних державних нормативів з охорони праці на рівні, не нижчому від міжнародних стандартів. Розділом V Закону у статтях 27, 28 визначено досить чіткий порядок організації нормотворчого процесу, розроблення і затвердження нових, перегляду і скасування чинних нормативно-правових актів з охорони праці (НПАОП). Він суттєво відрізняється від порядку, що застосовувався раніше. За умов роздержавлення, приватизації, поступової відмови від галузевого принципу управління економікою центр ваги у цьому важливому питанні перенесено з галузевих міністерств, відомств на центральні органи державного нагляду за охороною праці (що перелічені у статті 31 Закону). Лише їм надано право затверджувати НПАОП різного призначення і спрямування, за участю 10 професійних спілок і Фонду соціального страхування від нещасних випадків та за погодженням з органами державного нагляду за охороною праці, хоча безумовно, нормотворчий процес будується на базі наявного науково-технічного потенціалу різних галузей суспільного виробництва, з використанням кадрів галузевих науково-дослідних інститутів і проектно-конструкторських організацій, за участю спеціалістів з питань охорони праці міністерств, галузевих та міжгалузевих профспілкових об'єднань. Однак, застаріла нормативно-правова база з питань охорони праці не відповідає у повному обсязі вимогам Закону. Повільне оновлення нормативно-правової бази негативно відбивається на загальному стані охорони праці в Україні. Щоб змінити цю ситуацію Держнаглядохоронпраці України вживає заходи щодо подальшої активізації нормотворчої діяльності - розроблено проекти Концепції та комплексних заходів щодо вдосконалення законодавчого та нормативно-правового забезпечення охорони праці. Розроблено та наказом Держнаглядохоронпраці України від 08.06.2004 р. №151 затверджено і зареєстровано в Мін'юсті України 23.06.2004 р. за №778/9377 Положення про Державний реєстр нормативно-правових актів з питань охорони праці, а наказом від 12.07.2004 р. № 151 затверджено Положення про порядок побудови, викладу та оформлення нормативно-правових актів з питань охорони праці. З урахуванням вимог цих положень вносяться зміни до Державного реєстру нормативно-правових актів з охорони праці, розроблення та внесення змін і доповнень до нормативно-правових актів з охорони праці проводиться з урахуванням вимог міжнародних договорів та угод, конвенцій МОП та директив Європейського Союзу, що стосуються проблем безпеки, гігієни праці та виробничого середовища. 5. Організація державного управління і нагляду за охороною праці, громадський контроль за охороною праці
11 Законом визначено досить чітку систему органів державного управління і нагляду за охороною праці, що забезпечує виконання державою належної ролі у вирішенні завдань охорони праці як в державному секторі економіки, так і за умов створення великої кількості суб'єктів підприємницької діяльності з різними формами власності внаслідок процесів роздержавлення і приватизації. Головними складовими частинами системи державного управління є: Кабінет Міністрів України та створена при ньому Національна рада з питань безпечної життєдіяльності населення; Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; регіональні і місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування; асоціації, корпорації, концерни та інші об'єднання підприємств. Розділом VI Закону визначено конкретні повноваження кожного органу державного управління охороною праці. Зокрема, згідно зі статтею 32, до компетенції найвищого центрального органу виконавчої влади - Кабінету Міністрів України - віднесені питання реалізації державної політики в галузі охорони праці, визначеної законодавством, подання на затвердження Верховною Радою загальнодержавної програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці і виробничого середовища, організації діяльності функціональних і галузевих міністерств у цьому напрямку, встановлює єдину державну статистичну звітність з питань охорони праці. Уряд за допомогою Національної ради з питань безпечної життєдіяльності населення (яка діє відповідно до положення про Національну раду) вживає заходів щодо розробки і реалізації цілісної системи державного управління охороною праці. Слід зазначити, що до введення в дію Закону в центральному апараті Уряду не було призначено жодної посадової особи, обов'язками якої за посадовою інструкцією були б визначені ці питання. Зараз до реалізації повноважень з охорони праці, передбачених Законом, залучена група фахівців відділу техногенної,
12 екологічної, ядерної безпеки та природокористування Кабінету Міністрів України. На виконання вимог Закону (статті 34, 38, 39, 43) в Україні було створено спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці - Держнаглядохоронпраці України. Діє він на підставі відповідного положення, забезпечуючи виконання загальноорганізаційних робіт щодо реалізації державної політики в галузі охорони праці, розробку за участю міністерств, Фонду соціального страхування від нещасних випадків і професійних захворювань, об'єднань підприємств і профспілок програми поліпшення безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, координацію діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади у відповідних напрямах тощо. Законом визначено, що рішення Держнаглядохоронпраці України з питань, що належать до його компетенції, є обов'язковими для виконання всіма міністерствами, іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями (стаття 33). З метою створення необхідних передумов для прийняття ефективних управлінських рішень на різних рівнях зазначеної системи державного управління, підвищення кваліфікації та інформованності з питань охорони праці працівників виробництва і наглядових органів Держнаглядохоронпраці України підпорядковані Національний науково-дослідний інститут охорони праці, Головний навчально-методичний центр Держнаглядохоронпраці. Створюються комп'ютерні мережі, опрацьовуються і впроваджуються автоматизовані інформаційні системи з ряду найважливіших напрямів охорони праці. У межах заходів щодо забезпечення належного рівня технічної безпеки виробництв і технічної підтримки наглядової діяльності відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 січня 1993 р. № 62 в областях
13 також створені госпрозрахункові експертно-технічні центри (ЕТЦ). Діяльність яких регулюється рядом нормативно-правових актів. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади мають діяти згідно з повноваженнями, що визначені для них статтею 33 Закону, а саме: проводити єдину науково-технічну політику з охорони праці на підприємствах, в установах, організаціях, що належать до сфери їхнього управління; розробляти і реалізувати комплексні заходи щодо поліпшення безпеки, гігієни праці та виробничого середовища у відповідній галузі; здійснювати методичне керівництво діяльністю підприємств галузі з питань охорони праці; організовувати навчання та перевірку знань з цих питань керівних працівників і спеціалістів; укладати з відповідними галузевими профспілками угоди про здійснення заходів, спрямованих на поліпшення умов і безпеки праці; брати участь щодо розроблення нових або перегляду чинних нормативних актів з охорони праці; здійснювати внутрівідомчий контроль за додержанням законодавства про охорону праці, за станом умов і безпеки праці на підприємствах галузі тощо. Законом враховані особливості перехідного періоду до ринкових відносин, пов'язані з необхідністю поступової відмови від централізованої системи з галузевим принципом управління, скасування цілого ряду міністерств, комітетів, концернів та інших об'єднань підприємств з різними формами власності за волевиявленням відповідних трудових колективів. Передбачено, що повноваження цих об'єднань в галузі охорони праці повинні визначатися їх статутами або договорами між підприємствами, які утворили об'єднання (стаття 35). На жаль, дехто сприйняв такі "м'які" вимоги законодавства як дозвіл на бездіяльність: не включаючи питань охорони праці у статут об'єднання підприємств, керівники і спеціалісти апарату такого об'єднання прагнуть на "законних" підставах усунутися від участі у вирішенні проблем охорони праці. Насправді повинно бути навпаки: виходячи з основних завдань і мети створення об'єднання необхідно подбати про включення до його статуту відповідних питань охорони праці, а потім визначитися з порядком 14 організації роботи у цьому напрямі, із залученням необхідних фахівців тощо. Перш за все це стосується об'єднань, що створені з метою здійснення на підприємствах єдиної науково-технічної політики, надання їм допомоги у поліпшенні виробничої бази, організації матеріально-технічного забезпечення, акумуляції для цього необхідних коштів тощо, адже показники охорони праці безпосередньо пов'язані із загальним станом організаційно-технічної підготовки виробництв, із рівнем техніки і технології, що застосовується на підприємствах об'єднання. Регіональні та місцеві державні адміністрації теж повинні брати активну участь у вирішенні завдань охорони праці, забезпечуючи реалізацію державної політики з цих питань у межах відповідної території, виконуючи інші свої повноваження згідно з вимогами статті 34 щодо: формування, затвердження і організації виконання регіональних програм заходів безпеки, гігієни праці і виробничого середовища; здійснення контролю за додержанням нормативно-правових актів з охорони праці, і насамперед власниками (керівниками) малих підприємств, фермерських господарств, фірм, іншими суб'єктами підприємницької діяльності, що зареєстровані уповноваженими на це місцевими органами виконавчої влади і не належать до сфери управління певного міністерства, відомства чи об'єднання підприємств. Слід наголосити, що до введення Закону в дію органи місцевого самоврядування не мали ніяких повноважень з питань охорони праці. Запровадження викладених вище новітніх правових норм є характерною ознакою сьогодення, підтвердженням наявності безпосереднього взаємозв'язку між процесами роздержавлення, приватизації, поступової передачі владних повноважень від центру на місця та передбаченими законодавством шляхами удосконалення системи управління охороною праці в період переходу до ринкових відносин. Головною ланкою в системі управління охороною праці (СУОП), безумовно, було і залишається підприємство. Отже, характерною особливістю чинного законодавства є його спрямованість на визначення такої СУОП виробничого рівня, яка забезпечувала б запровадження чіткого механізму 15 профілактичної роботи на місцях, визначала обов'язки суб'єктів трудових відносин (роботодавця і працівника) щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці, усунення причин виробничого травматизму і профзахворювань, встановлювала їх відповідальність за порушення законодавства про охорону праці. Основні складові частини СУОП підприємства викладено у статті 13 (обов'язки роботодавця), статті 14 (обов'язки працівника) та ряді інших статей Закону. Стаття 13 містить фактично норми прямої дії, отже власникові немає потреби очікувати розроблення будь-яких положень або методичних розробок щодо створення СУОП на підприємстві, а слід діяти як визначено Законом, тобто видати необхідні накази, створити відповідні служби, призначити відповідальних осіб за вирішення конкретних питань охорони праці, затвердити посадові інструкції, виконати інші дії згідно з положеннями статті 13 і встановити контроль за функціонуванням СУОП. Якщо цього не зроблено, власник (керівник підприємства) бере лише на себе відповідальність за можливі порушення законодавства та їх наслідки. Одним з першочергових завдань усіх органів державного управління і нагляду за охороною праці, згаданих у цьому розділі, слід вважати встановлення контролю за виконанням вимог статті 13 і сприяння створенню діючої СУОП на кожному підприємстві, в установі, організації. До системи органів державного нагляду за охороною праці в Україні, згідно з Законом, віднесено: - спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці; - спеціально уповноважений державний орган з питань радіаційної безпеки;
- спеціально уповноважений державний орган з пожежної безпеки; - спеціально уповноважений державний орган з питань гігієни праці. Правовою основою діяльності цих органів, поряд із Законом, є інші законодавчі акти (про ядерну, пожежну безпеку і санітарно-епідеміологічне
16 благополуччя населення), а також конкретні положення про них, затверджені у встановленому порядку Кабінетом міністрів України або Президентом України. Законодавство про охорону праці містить вимоги, що є загальними для всіх перелічених органів державного нагляду, зокрема: про незалежність цих органів від будь-яких господарських органів, об'єднань громадян, політичних формувань, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; про основні права посадових осіб, які здійснюють державний нагляд (а саме: на безперешкодне відвідування підконтрольних підприємств з метою виконання своїх функцій; видачу обов'язкових для виконання розпоряджень чи приписів; зупинку експлуатації небезпечних підприємств, окремих об'єктів чи устаткування; притягнення до адміністративної відповідальності посадових осіб і працівників за порушення законодавства про охорону праці; внесення подання про невідповідність окремих осіб займаній посаді, притягнення порушників до кримінальної відповідальності тощо); про обов'язок роботодавця безплатно створити необхідні умови для нормальної роботи посадових осіб органів державного нагляду. У випадках, коли окремі питання віднесені законодавством до спільної компетенції, або коли повноваження декількох органів державного нагляду тісно взаємопов'язані або перетинаються між собою, керівники відповідних центральних органів (включаючи й інші види державного нагляду, що не охоплені Законом України "Про охорону праці") можуть приймати спільні рішення про розмежування повноважень. Так, згідно із законодавством, Держнаглядохоронпраці України зобов'язаний здійснювати державний нагляд за охороною праці усіх найманих працівників, незалежно від того, де вони працюють, до якої системи чи форми власності належить підприємство, установа, організація. Тому порядок здійснення державного нагляду, наприклад, на об'єктах оборони, органів внутрішніх справ тощо, де працюють особи за трудовими договорами, додатково регулюється відповідними нормативно-правовими актами (Угодою між Державним комітетом України з 17 нагляду за охороною праці і Міністерством оборони України від 8 червня 1994 року; Угодою між Державним комітетом України з нагляду за охороною праці і Міністерством внутрішніх справ від 2 серпня 1995 року тощо). Згідно з чинним законодавством України працівники мають право брати участь в управлінні підприємствами, установами, організаціями через різні форми об'єднань громадян, в тому числі через організації професійних спілок, що діють безпосередньо в трудових колективах і на державному, галузевому, регіональному рівнях. Механізм реалізації цього права в сфері створення безпечних і нешкідливих умов праці передбачено багатьма положеннями Закону України "Про охорону праці" та більшістю нормативно-правових актів, розроблених і затверджених на його виконання. Зокрема, тільки профспілки, як найбільш масові організації трудящих, згадуються у 13 статтях Закону, оскільки за загальною концепцією законодавства про охорону праці їм відведено ключову роль у захисті прав та інтересів працівників, а значить їх участь у вирішенні різних завдань охорони праці є обов'язковою. Так, статті 28 і 41 безпосередньо спрямовані на визначення повноважень і прав профспілок у опрацюванні і прийнятті нормативно-правових актів з охорони праці, здійсненні контролю за додержанням законодавства про охорону праці, у тому числі щодо проведення безперешкодних перевірок стану умов і безпеки праці на виробництві, виконання відповідних програм і зобов'язань колективних договорів (угод), а також щодо внесення власникам і державним органам управління подання з питань охорони праці та одержання від них аргументованої відповіді. Обов'язково за участю представника первинної профспілкової організації та/або відповідного профспілкового органу проводиться розслідування нещасних випадків, профзахворювань і аварій (стаття 22 Закону). Підтверджується, про що говорилося вище, факт наявності небезпечної виробничої ситуації, з-за якої працівник відмовився від виконання дорученої роботи і претендує одержати середній заробіток за період простою з цих 18 причин (стаття 6), здійснюється прийняття в експлуатацію нових і реконструйованих виробничих об'єктів (стаття 21), проводиться перевірка знань посадових осіб з питань охорони праці (стаття 18) тощо. За участю профспілок розробляються комплексні заходи з охорони праці на підприємстві (стаття 13), галузеві і регіональні програми поліпшення безпеки, гігієни праці та виробничого середовища (статті 33 і 34), нормативно-правові акти з охорони праці (стаття 28). З відповідними профспілками укладаються галузеві угоди щодо поліпшення умов і безпеки праці (стаття 33), погоджується ряд нормативно-правових актів, зокрема, які стосуються організації роботи комісій підприємств з питань охорони праці, проведення профілактичної роботи і порядку розслідування нещасних випадків з учнями і студентською молоддю під час трудового і професійного навчання у закладах освіти (стаття ЗО). У Законі передбачено ряд новітніх норм щодо запровадження додаткових громадських інститутів, які раніше були відсутні у законодавстві, а саме: комісій з питань охорони праці підприємств (стаття 26) та уповноважених працівниками осіб з питань охорони праці (статті 16 і 42). Вони діють відповідно до типових положень, що затверджуються Держнаглядохоронпраці у встановленому порядку. Статтею 24 Закону передбачено можливість створення асоціацій, товариств, фондів та інших добровільних об'єднань громадян, працівників, спеціалістів з охорони праці, учених з метою поліпшення безпеки і умов праці, захисту працівників від виробничого травматизму і професійних захворювань. На жаль, діяльність подібних добровільних об'єднань не набула значного поширення, тобто ідея активного включення у профілактичну роботу з безпеки праці усіх здорових сил суспільства поки що не відбулася. Завершуючи короткий огляд основних положень чинного законодавства про охорону праці, слід зауважити, що Законом було започатковано вирішення низки інших важливих питань, що залишаються за межами цієї лекції, а саме: про поширення на сферу охорони праці принципів демократизму і забезпечення гласності про стан і причини травматизму, профзахворювань і 19 аварій на виробництві; про встановлення єдиної статистичної звітності з комплексу питань охорони праці; про започаткування безперервного навчання населення з цих питань, введення спеціального курсу "Охорона праці" у відповідних закладах освіти, підготовки спеціалістів за цим фахом в технічних закладах освіти України тощо. Не всі норми законодавства рівною мірою є ефективними. Мають місце недоліки як за суттю, так і за текстовим змістом цих норм, що потребує подальшого їх удосконалення. Однак незаперечним залишається той факт, що Закон став значним позитивним явищем у суспільному житті України. Законодавство про охорону праці діє і розвивається разом з молодою незалежною державою на користь людині праці.
Основным элементом, определяющим металлоемкость ленточного конвейера, является жесткий став. Как показал сравнительный анализ, с увеличением длины конвейера затраты металла на став растут не только в абсолютным, но и в долевом отношении.
Якість посадки впливає на приживлюваність і наступний ріст рослин. При посадці в лунку (ямку) коріння розсади суниці опускають, розправляють, щоб воно...
Прийміть наші поздоровлення! У найближчі дев’ять місяців ви маєте почути цю фразу безліч раз. Ви вже раз двадцять перевіряли смужки на домашньому тесті на вагітність, щоб переконатися в тому, що ви не помилилися. Із...
Цель работы : Изучение содержания работ по ревизии и наладке контакторно-релейной аппаратуры, получение практических навыков по их выполнению. Ход работы: Выполнить ревизию и наладку контакторной системы силовых контакторов (состояние главных контакторов, раствор, провал, начальное и конечное нажатие).
Конституцією України встановлено "Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці...", Ст. 43, частина четверта. На виконання конституційних прав громадян в Україні розроблено відповідне законодавство.
Основным элементом, определяющим металлоемкость ленточного конвейера, является жесткий став. Как показал сравнительный анализ, с увеличением длины конвейера затраты металла на став растут не только в абсолютным, но и в долевом отношении.