Уже цьому, видалося би, нас учити треба - лаятися ми всі вміємо. А потім довго лаємо себе. Але виявляється, що критика теж може бути як творчою, так і руйнівною. Творча критика це лише вказівка на те, що й як потрібно зробити, в ній немає місця негативної оцінки особистості дитини.

Десятилітній Паша ненавмисно пролив за сніданком склянку молока.

Так, Паша пролив склянку молока, але їдкі глузування тут зовсім недоречні: вони можуть коштувати батькам набагато більшого - втрати довіри сина. Не час висловлювати дитині, що ти про нього думаєш, якщо він провинився. В цьому випадку потрібно засудити тільки його вчинок, але ніяк не його самого.

Наприклад, в ситуації з пролитим молоком є й інший вихід - спокійно дати дитині ще одну склянку молока й ганчірку. Не сумнівайтеся - син або дочка будуть вам вдячні за те, що ви не стали влаштовувати розбирання і дали йому можливість самому виправити свою помилку.

У багатьох родинах сварки між батьками й дітьми розвиваються в заздалегідь відомій послідовності. От дитина що-небудь зробила або сказала не так - і батько з матір’ю неминуче виголошують образливі для нього слова. Звичайно, на них діти відповідають ще різкіше. Батьки починають кричати, загрожувати - недалеко й до пороття. І в будинку вибухає гроза.

Дев’ятирічний Толик грав чайною чашкою.

Отут чашка впала на підлогу й розбилася.

Доведена до білого розжарення, мати схопила сина в оберемок і сильно дала ляпасу. Намагаючись звільнитися, Толик відіпхнув матір. Та не втрималася на ногах і, падаючи, розбила скляні двері, поранивши осколками руку. Побачивши кров, Толик страшно перелякався й вибіг геть із будинку. До пізнього вечора його не могли знайти. Легко уявити собі, як перехвилювалися дорослі.

Неважливо, чи навчився Толик обережно звертатися з посудом. Зате він одержав негативний урок - як не варто вести себе з матір’ю. Проблема от в чому: чи можна було її уникнути, повернувши ситуацію інакше?

Побачивши, що син грає чашкою, мати могла би забрати її і поставити на місце, а хлопчикові дати що-небудь інше, наприклад м’яч. Або коли чашка вже розбилася, мама могла би допомогти синові прибрати осколки, сказавши що-небудь начебто: Чашки легко б’ються. Хто би міг подумати, що від цієї чашечки буде стільки осколків! Здивований і обрадуваний Толик, швидше за все, отут же попросив би в матері прощення за свій вчинок. А подумки він зробив би висновок: Чашки - не для гри.

Батьки повинні допомогти своїм дітям відчути різницю між простою неприємністю й трагедією або катастрофою. Часто буває, що й самі батьки реагують на події неадекватно. Адже зламаний годинник - це не зламана нога, розбите вікно – не розбите серце! І говорити з дітьми потрібно приблизно так:

-Я бачу, ти знову втратив рукавичку. Жаль, адже вона коштує грошей. Сумно, що й говорити, хоч це й не трагедія.

Якщо син втратив рукавичку, не варто через це втрачати гарний настрій. Якщо він порвав сорочку, не варто в розпачі рвати на собі одяг, подібно героям давньогрецьких трагедій.

Образи: що за ними сховане?

Образи - це отруєні стріли, і можна використовувати їх тільки проти ворогів, але ніяк не проти дітей. Якщо ми скажемо: Який некрасивий стілець! З стільцем нічого не трапиться. Він не відчуває ні образи, ні зніяковілості. Він стоїть там, куди його поставили, незалежно від його прикметника, що характеризує. Однак коли незграбним, або дурним,або некрасивим називають дитину, з нею дещо відбувається. Вона страждає, злиться, випробовує ненависть, бажання помститися. В зв’язку з цим в неї з’являється й почуття провини, яке, в свою чергу, приводить до тривоги. Уся ця ланцюгова реакція робить дитину й його батьків нещасними.

Коли дитині увесь час повторюють: Який ти незграбний! Він може в перший раз відповісти: Зовсім ні! Але, в загальному, діти прислухаються до думки батьків, і, в кінці кінців, дитина й сама повірить, що незграбна. Упаде, наприклад, в час гри й сам собі скаже: Який я незграбний! Потім дитина почне уникати рухливих ігор, що вимагають спритності, тому що відтепер вона упевнений в своїй неповороткості.

Коли батьки й учителі повторюють дитині, що він дурний, в кінці кінців, він цьому повірить і в результаті на самій справі стане невдахою.

Батьківський гнів

Гнів, як і простий нежить,- досить насущна проблема, ігнорувати її не можна. Ми не завжди можемо попередити прояви гніву, хоча він звичайно виникає в подібних ситуаціях і розвивається як би в заданій послідовності. Нам здається, що гнів завжди спалахує зненацька, раптово.

У гніві ми немов втрачаємо розум: ми поводимося з дітьми, як з своїми ворогами, ображаємо їх, кричимо й наносимо удари нижче пояса. Коли же спалах люті проходить, ми усвідомлюємо свою провину й урочисто обіцяємо собі, що це більше не повториться. Але незабаром гнів спалахує знову, і наших гарних намірів як не бувало: ми накидаємося на дітей – на тих, кому з моменту їх народження присвятили все своє життя.

Не варто давати обіцянок, які не можеш виконати: це тільки піділлє масла в вогонь. Гнів подібний урагану: від нього нікуди не дінешся, але до нього треба бути готовим.

У вихованні дітей батьківському гніву відведене особливе місце. В самій справі, якщо в потрібний момент не розсердитися, то дитина подумає, що ми дивимося на її провину крізь пальці. Лише ті, хто махнув рукою на свою дитину, виключають гнів з арсеналу виховних засобів. Звичайно, не варто безпричинно обрушувати на дитину лавину гніву. Потрібно навчити її розуміти, коли гнів означає серйозне попередження: Моєму терпінню є межа.

Батьки повинні пам’ятати, що гнів занадто дорого їм обходиться, щоб метати громи й блискавки праворуч і ліворуч. Гнів не повинен зростати в час його прояву. Потрібно так виражати свій гнів, щоб батькам це приносило якесь полегшення, дитині - урок, але ні в якому випадку не давало шкідливих побічних ефектів ні для тієї, ні для іншої сторони.

Шлях до миру й спокою

Перший крок. Насамперед, потрібно вголос назвати своє почуття. Це буде сигналом, попередженням для всіх, кого це почуття торкається: Обережно! Настав час зупинитися!

- Я дуже незадоволена.

- Я розсердилася.

Якщо це не допомогло розрядити грозу, ідемо далі.

Другий крок Виражаємо свій гнів зі зростанням його сили.

- Я гніваюся.

- Я дуже сердита.

- Я дуже, дуже сердита.

- Я розгнівана.

Іноді одного вираження наших почуттів ( без пояснень) досить, щоб дитина підкорилася. Якщо же цього не відбулося, треба перейти до наступного етапу.

Третій крок. Тут необхідно пояснити причини свого гніву, назвати свою реакцію на події – в словах і бажаних діях.

- Коли я бачу, що твої черевики, носки, сорочки й светри розкидані по усій кімнаті, я починаю злитися, я гніваюся не на жарт! Хочеться відкрити вікно й викинути все це прямо на вулицю!

- Я приготувала гарний обід. По-моєму, він заслуговує похвали, а не презирства.

Такий підхід дозволяє батькам дати вихід своєму гніву, при цьому нікому не заподіюючи шкоди. Саме навпаки: діти побачать, що гнів можна виражати дуже спокійно. Дитина повинен зрозуміти, що й її власний гнів цілком піддається такій розрядці.